Національно-патріотичне виховання

Військово-патріотична гра

Для реалізації напрямків патріотичного виховання здійснюються такі форми виховної та навчально-виховної діяльності, як:

• бесіди з громадянського та патріотичного виховання;
• тематичні уроки, години спілкування, вікторини, бесіди, присвячені Державній символіці;
• фестивалі національно-патріотичного спрямування;
• зустрічі з відомими людьми, захисниками України;
• робота шкільних музеїв;
• робота пошукових загонів;
• гуртки військово-патріотичного спрямування;
• співпраця з волонтерами міста;
• співпраця з волонтерами міста;
• співпраця з учасниками АТО, спілкою Чорнобильців, спілкою ветеранів Афганістану, радою ветеранів;
• акції доброчинності тощо.

На базі ЛЗОШ №7 діє творча група «Слово», до складу якої входять вчителі, учні, батьки. Результатом діяльності є випуск збірок «Повертайтеся живими», «Україна, як і великий на кобзар, - вічні» та інші.

Школами міста започатковані спільні героїко-патріотичні проекти «Дитячий оберіг воїнам АТО», «Вічна пам'ять жива».

Священним обов’язком для старшокласників є несіння почесної варти пам’яті. «Пост №1» біля меморіалу Слави. Відповідно до проекту «Ми рівняємося на героїв» у школах відбуваються різноманітні конкурси та змагання до дня Збройних Сил України та Дня захисника України. З гордістю можно говорити про улюблену і цікаву дитячу військово-патріотичну гру «Сокіл» («Джура»). Команди шкіл показують достойні виступи на міському етапі змагань, а кращі захищають честь на рівні області. Це є результатом спільної діяльності всіх педагогічних та учнівських колективів шкіл.

21 липня 2020 року у Лозівській ЗОШ І-ІІІ ст. №7 відбувся мітинг приурочений вшануванню пам’яті Героя України Олександра Лавренка. Педагогічний колектив та працівники Лозівської загальноосвітньої школи №7, громада міста, нинішні захисники України та ветерани АТО, батьки та представники Управляння освіти, молоді та спорту  Лозівської міської ради вшанували пам'ять загиблого Олександра Лавренка хвилиною мовчання та покладанням квітів до меморіальної дошки.

Хай горять свічки, як болючий щем про наших героїв, які навічно стали журавлями…Ми вічно будемо пам’ятати нашого героя і земляка Олександра Лавренка.

Нехай наші діти, проходячи повз навіки юний образ капітана Олександра Лавренка, завжди пам’ятають його і вчаться у нього, як треба любити свою батьківщину. Він боровся за неї. Він стояв на сторожі Волі та Незалежності. Заради нас, нашого життя і нашої свободи він віддав своє життя. Ми пишаємося твоїм подвигом, у наших серцях вічно буде жити пам'ять про тебе. Герої не вмирають. Вони ідуть у вічність, а їхні подвиги живуть у пам’яті нащадків…Слава героям!

Вони захищають Батьківщину

 Сьогодні багато наших хлопців воюють  в зоні АТО, захищаючи свободу, незалежність та територіальну цілісність України. Наші випускники Лозівської ЗОШ І-ІІІ ст. №7 теж не стоять осторонь. Вони колишні учні школи захищають нашу Батьківщину. Ми пишаємося ними і бажаємо, щоб вони повернулися живими та здоровими  до своїх дітей, жінок, батьків. 

Пасарар Сергій Іванович, 23.05.1974 року народження.

         Директор школи з 2013 р.

У 1995 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище імені Верховної Ради України. Отримав диплом  вищої освіти за спеціальністю інженер з експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки  має звання старший лейтенант. У 2002 році закінчив Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди та отримав диплом юриста, викладача правових дисциплін. Одружений, має двох синів. Мобілізований у серпні 2014 року до збройних сил України. 

Підрозділ Сергія Івановича тримає оборону на передовій у місті Щастя – охороняє міст через Сіверський Донець.

Перевозний Сергій Юрійович, 29.04.1993 року народження. Закінчив ЛЗОШ №7 у 2010 році

Шипіцин Артур Олегович, народився 18.06.1989 року. Закінчив ЛЗОШ №7 у 2006 році 

Бурканов Михайло Володимирович, народився 24.01.1977. З 1987 року навчався у ЗОШ № 7 м.Лозова. Випускник 11-Б класу  1994 року. Класний керівник – Семко Галина Миколаївна. Одружений, має двох синів. Мобілізований 31 березня 2014 року до Харківського прикордонного загону (в/Ч № 9951) на посаду начальника відділення інспекторів прикордонної служби. Присвоєно звання старший лейтенант. Нагороджений іменним годинником від Голови Державної Прикордонної Служби, медаллю «Захисник Вітчизни» та пам’ятним знаком Фонду Відродження України «Патріот України».

Щочка Дмитро Миколайович, народився 05.10.1992 року. Закінчив ЛЗОШ №7 у 2008 році.

Дігтяр Євген Анатолійович, 07.10.1989 року народження закінчив ЛЗОШ №7 у 2007 році.  В зоні АТО з 2013 р.( м. Авдіївка, м. Піски),   артилерист  93-ї бригади.

Збірка "Захисники  Батьківщини" автор Марченко О.О.

Посібник "Служу народу України" автор Семко Г.М.

Герої не вмирають

Лавренко Олександр Миколайович

Місце служби. Військове звання, чин

93-а окрема механізована бригада. Капітан.

Місце загибелі

с. Піски, Донецька область.

Обставини загибелі

Загинув у підбитому танку о 10:00 під час бою в селі Піски (Ясинуватський район) поблизу Донецька.

Лавренко Олександр Миколайович (1983 року — 21 липня 2014 року) — командир танкової роти танкового батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, учасник антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях.

Народився Олександр Миколайович в місті Лозова, Харківської області

Після закінчення 11 класу Лозівської ЗОШ І-ІІІ ст. №7 вступив до Харківського інституту танкових військ, який закінчив в 2005 році.

21 липня 2014 року танкова рота капітана Лавренка разом з механізованим взводом вела бій по захопленню та знищенню блокпосту терористів в районі села Піски, Ясинуватського району Донецької області. Знищення цього опорного пункту дозволило б Збройним Силам України закріпитися в селі Піски і тим самим розірвати кільце оточення навколо підрозділів, які захищали Донецький аеропорт.

Танк командира роти, до складу екіпажу якого також входили навідник молодший сержант Олександр Вохромеєв та механік-водій Андрій Купягін, рухався в голові колони. При підході до блокпосту сепаратистів танк потрапив в засідку. Зав'язався бій.

З боку сепаратистів підійшли два танки та мінометна батарея, яка почала обстріл механізованого взводу. Екіпаж Лавренка влучним вогнем підбив танк сепаратистів, знищив два автобуси і декілька кулеметних точок після чого ввірвався на позиції блокпосту. В цей час екіпаж бойової машини піхоти БМП-2, яка рухалась в колоні за танком командира роти, розпочав евакуацію поранених військовослужбовців. Зважаючи на цю обставину екіпаж танку своєю бронею та вогнем з гармати і кулемета почав прикривати дії евакуаційної групи.

Невдовзі прийшло повідомлення, що терористи збираються розпочати контратаку. Танк капітана Олександра Лавренка першим висунувся на ймовірний рубіж атаки, знищивши при цьому дві мінометні обслуги терористів, але в той же час значно відірвавшись від основних сил своєї роти.

Маневруючи під вогнем противника танк потрапив на замаскований потужний фугас. В наслідок вибуху молодший сержант Олександр Вохромеєв та солдат Андрій Кулягін загинули, а капітан Олександра Лавренко отримав тяжкі поранення. Щоб не потрапити до полону сепаратистів та не допустити захоплення ними бойової машини капітан Олександр Лавренко підірвав себе разом з танком...

Завдяки героїчним та сміливим діям екіпажу танку капітана Лавренка вдалося не допустити контратаки елітного підрозділу терористів, що дало змогу підрозділу батальйонної тактичної групи 93 окремої механізованої бригади закріпитись в районі села Піски, завдяки чому було знято оточення підрозділів, які захищали Донецький аеропорт.

За мужність та героїзм, виявлені при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, екіпаж танка посмертно представлений до урядових нагород, а командир танкової роти капітан Олександр Лавренко — до звання Героя України (посмертно).

Нагороди

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (9 вересня 2016, посмертно) — за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[1]
• Орден Богдана Хмельницького III ст. (4 червня 2015, посмертно) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[2]
• Орден «Народний Герой України» (2015, посмертно)

Примітки

1.  Указ Президента України від 9 вересня 2016 року № 388/2016 «Про присвоєння О.Лавренку звання Герой України»
2. Указ Президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела

• Президент присвоїв звання Героя України Олександру Лавренку посмертно // Офіційне інтернет-представництво Президента України, 11 вересня 2016 р.
• Трьох військових ЗСУ удостоєно звання Герой України, двох — посмертно // Офіційне інтернет-представництво Президента України, 14 жовтня 2016
• Величний подвиг Героїв-танкістів в ім'я миру на українській землі
• Лавренко Олександр Миколайович

Шевченко Олег Сергійович 

народився 22 вересня 1988 року в місті Лозова Харківської області в сім′ї інженерно-технічних працівників.

Мати – Шевченко Лариса Анатоліївна і батько Шевченко Сергій Порфирійович працювали на ЛКМЗ, були людьми працьовитими, чесними,щирими. На почесному місці у хаті в них завжди стояв «Кобзар», багато історичних романів різних авторів. Батько був людиною мовчазною, але дуже лагідної вдачі і полюбляв читати. Це передалося обом синам: старшому Олександру і молодшому блакитноокому Олегові, які рано долучилися до читання книжок. Мати Лариса Анатоліївна полюбляла в усьому дисципліну і порядок й вимагала цього від усіх членів родини. Вся сім′я дуже багато працювала на городі в дідуся і на власній дачі. Тож діти з дитинства звикли до відповідальності і роботи.

Цікавий випадок стався одного разу у дворі, де жили Шевченки. Малий Олег знайшов в кущах слабке, безпомічне цуценя, приніс його додому і з дозволу батьків залишив у себе. А як доглядав його , як турбувався – і виходив! У маленькому серці вже тоді жило скільки любові! А ще брати були дуже дружні між собою. Старший Олександр згадує: «Я завжди був поряд, захищав його, допомагав з уроками. Ми були нерозлучні. І коли Олега не стало, я втратив велику значиму частину своєї душі. Розумію, що брата не повернеш, але серце відмовляється вірити, що втратив його назавжди.» В перший клас Лозівської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 7 Олег прийшов до Дігтяр Лариси Вікторівни – вчительки доброї, терплячої, творчої. Саме вона виховала в дітей почуття колективізму, взаємодопомоги, чесності та принциповості. Зі спогадів Лариси Вікторівни: «Олег був дуже милою, чемною дитиною. Ніколи ні з ким не сварився. Товаришував з усіма. А ще завжди говорив правду. Радо міг поділитися останнім смаколиком. Чуйним був і завжди усміхненим.»

У старшій школі Шевченко Олег навчався у класі Ляшевича Леоніда Григоровича, який вимагав від учнів справді «спартанських» якостей: швидкості прийняття рішень, витривалості, наполегливості, чіткості в діях і, звичайно, прихильності до математики - цариці наук.

Дуже любив Олег предмет «Захист Вітчизни», який викладав Гаманов Євген Федорович. Можливо, саме тоді, на цих уроках у хлопця з′явилася мрія стати військовим, яка і збудеться в подальшому.

Після закінчення школи з 2005 року по 2008 рік навчався в автодорожньому технікумі за спеціальністю «Обробка металів різання». Після закінчення технікуму влаштувався на ЛКМЗ оператором станків з числовим програмним управлінням.

У 2009 році був мобілізований до Севастопольської авіаційної бригади тактичної авіації на строкову службу, а по закінченні- повернувся на своє робоче місце на завод.

І ось 2014 рік Україна переживала важкі часи в своїй багатовіковій історії. Під загрозою опинилася територіальна цілісність, незалежність нашої держави, мир і спокій на нашій землі. В Україні розпочалася неоголошена війна. Відразу чимало українських сімей відчули жахливі наслідки війни, втративши своїх рідних і близьких. Кожен українець тоді розумів біль цих втрат і хотів стати на захист рідної землі.

Олег Шевченко з перших днів війни прагнув піти на фронт, однак заводу він був потрібніший, бо ЛКМЗ для фронту ремонтував БТРи.

Дитяча мрія юнака стати військовим не давала йому спокою. І тепер, коли Україна потребувала захисту своїх кордонів, коли лилася кров співвітчизників, коли передчасно сивіли матері і дружини, а діти залишалися сиротами, Олег твердо вирішив: «Іду на фронт! Буду військовим». І пішов на неоголошену війну, боронити Батьківщину. Справжній патріот, він відчував власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у його дім, до його матері…. Хлопцю пощастило: він потрапив до 54 бригади 25-го окремого батальйону «Київська Русь» до грузинської роти.

В роту хлопця прийняли з великою радістю, бо Олег був інтелектуальною, щирою, ввічливою людиною. Він багато читав і був всебічно розвиненою людиною. Хлопець полюбляв розповідати бійцям - грузинам факти з історії нашої держави, бійці із задоволенням та захопленням слухали історії країни, яку вони захищають. А одного разу юнакові наснилося, ніби він став генералом з усіма почестями. Хлопцям в бліндажі сподобався цей сон, і вони попросили його про одне: «Коли станеш, Олегу, генералом, про нас не забувай!». Після цього і отримав він позивний «Генерал». У листах до матері Олег приховував, що служить він на нульовій позиції і що щоденно, щохвилинно біля нього чатує смерть. Він любив матір і турбувався про її здоров’я. Про те, що син воював на передовій Лариса Анатоліївна дізналася тоді, коли Олег загинув. 23 грудня 2017 року Шевченко Олег загинув від кулі снайпера в селі Луганське Світлозарської дуги. Він отримав тяжке проникаюче поранення від розривної кулі і за 3 години стік кров′ю. Побратими намагалися забрати пораненого з поля бою, але снайпер не підпускав бійців аж до ночі. Олега поховали за 4 дні в рідному місці Лозова на центральному кладовищі на головній алеї Слави біля інших героїв АТО. І вже після смерті Олега матері надійшов лист із запізненням на декілька днів.

Олега не стало, але образ блакитноокого юнака буде з нами завжди. Світлі спогади про людину, яка заради інших, заради України віддала своє життя, завжди будуть сильнішими за смерть.