Цінності в школі – від глухої оборони до навігації в незвіданому
Цінності є останнім бастіоном школи як суспільного інституту. Можна скільки завгодно сперечатися щодо потрібності знань, які дає шкільна програма, чи ставити під сумнів спроможність педагогів сформувати сучасні компетентності, але відбиток на системі цінностей молодих людей школа залишає в будь-якому разі.
Адже сукупно школа і пов’язані із нею завдання та взаємодія займають від 7 до 10 годин щодня. Переважно саме через колективи однокласників відбувається соціалізація. У школі програються основні конфлікти й приміряються соціальні ролі.
Втім, спершу слід розібратися, що таке цінності. Про це явище останнім часом багато говорять, але розуміння його природи залишається дуже поверховим і розпливчастим.
Особливо високий градус розмов про цінності там, де основні процеси будуються на взаємодії “людина-людина”. І школа – одне з таких місць. Посилання на цінності в шкільному навчанні часто зводиться до того, що це якісь еталони, ледь не святині. Їх практично не можна поставити під сумнів і тим паче – змінити.
Наприклад потрактування патріотизму, героїки як найвищих чеснот.
Або категоричне твердження з підручника “Я у світі” для третього класу: “Ти маєш засвоїти, що відпочинок і розваги настають тільки після того, коли вивчено уроки”. На думку координатора Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини” та освітнього напряму Української Гельсінської спілки Сергія Бурова, це приклад того, як спотворюються права людини. Адже їх постійно підв’язують до обов’язків.
Утім, педагогів системно не навчають пояснювати, що таке цінності, різним віковим категоріям учнів. Брак раціонального підходу до дуже чутливої теми цінностей між тим істотно впливає на спроможність особистості в подальшому робити обґрунтовані вибори й розвиватися.
Існують відмінності в потрактуванні цінностей соціологами, філософами, психологами та іншими спеціалістами. Для гуманітаристики – це цілком нормальний процес. Але більшість фахівців сходяться на твердженні, що цінності – це те, на чому ми “стоїмо”: у що віримо, що вважаємо безумовно важливим і вартим для передачі наступним поколінням через культуру і навчання. З прагматичного погляду – це певна шкала, що дозволяє розставляти пріоритети й відтак – робити вибір.
А от з погляду нейронаук і когнітивістики, систему цінностей варто розглядати в контексті базових потреб людини, включаючи як біологічні потреби – їжа, вода та притулок, так і психологічні потреби у стосунках, компетенції та автономії – пояснює Пауль Тагард, спеціаліст з когнітивних наук Університету Ватерлоо. Із відчуття і прийняття власних потреб виникають життєві цілі.
Пауль Тагард наголошує: “Цінності є нейронними процесами, що виникають внаслідок зв’язування когнітивних уявлень про цілі та переконання з емоційними настроями. Емоції поєднують такі уявлення з когнітивною оцінкою, яка відображає те, наскільки ваша поточна ситуація сприяє або загрожує вашим цілям”. Загроза ж цілям або переконанням нашою нервовою системою ідентифікується як загроза життю.
Якщо із цим розумінням перенестися в практику, то перший і терміновий висновок полягає в тому, що перш ніж вести мову про цінності, варто створити відчуття емоційної безпеки.
Своєрідну “періодичну систему” цінностей розробив Шалом Шварц. Він згрупував їх у десять мотиваційно розрізнених типів, до яких належать:
- Влада – соціальний статус, домінування над іншими людьми
- Досягнення – особистий успіх відповідно до соціальних стандартів
- Гедонізм – насолода, чуттєве задоволення
- Стимуляція – хвилювання і новизна
- Самостійність – самостійність думки і дії
- Універсалізм – розуміння, терпимість і захист благополуччя людей і природи
- Доброта – збереження і підвищення благополуччя близьких людей;
- Традиція – повага і відповідальність за культурні та релігійні традиції та ідеї
- Конформність – стримування дій і спонукань, які можуть зашкодити іншим і не відповідають соціальним очікуванням
- Безпека – безпека і стабільність суспільства, стосунків і самого себе
Пізніше Шварц, професор соціальної психології Єврейського університету, об’єднав ці ціннісні типи в чотири ціннісні опозиції: “Відкритість до змін” – “Збереження” – “Самоствердження” – “Вихід за межі власного Я”.
До категорії “Відкритість до змін” відносяться стимуляція і самостійність; до категорії “Збереження” – безпека, конформність, традиції; до категорії “Самоствердження” – досягнення, гедонізм, влада; до категорії “Вихід за межі власного Я” – універсалізм, доброта.
Хоча цінності визначають наші уявлення про добро і зло, самі по собі вони не є ані апріорі добрими, ані поганими. Скажімо, цінності є в злочинних угрупувань та тоталітарних режимів. Інша річ, що вони входять у конфлікт із законом. Але із законом чи певними традиціями часом конфліктують цінності й принципи тих, хто обстоює права людини в умовах авторитарних режимів. Відтак важливо розуміти контекст.
Мірилом для розуміння контексту можуть бути, серед іншого, глобальні дослідження до яких, зокрема, належить Світове дослідження цінностей (World Value Survey), що відбувається з 1981 року за методикою американського соціолога Роналда Інґелхада.
Дві осі: з векторами “традиційні – секулярні”, “виживання – розвиток” використовуються і в матриці Інґелхада. Розташування країн за осями: з векторами “традиційні – секулярні”, “виживання – розвиток” корелюється із низкою інших показників як-от інноваційність, рівень економічного розвитку тощо. Отже, цінності впливають не лише на те, як складаються долі окремих індивідів, але й визначають траєкторії піднесення чи деградації цілих суспільств.
У згаданій системі координат Україна перебуває в кластері пострадянських православних суспільств поруч із Білоруссю, Молдовою, Азербайжаном і неподалік від Тунісу. За результатами шостої хвилі дослідження (станом на 2014 рік), на осі секулряризації у нас показники трохи вище середнього: 0,5 за шкалою від 2,5 до 2,5 пунктів; а от у вимірі модернізації Україна на відмітці “замерзання” – (мінус) 1,4 за тією ж шкалою.
Фото: worldvaluessurvey.org
Що це означає на практиці? В українському суспільстві є помітна кількість світоглядно незалежних людей, яким поки що не вдається модернізувати країну і перетворити свої знання на добробут.
Певну поживу для роздумів дають результати всеукраїнського опитування “Молодь України 2017”, здійсненого Центром “Нова Європа” та Фондом ім. Фрідріха Еберта спільно з соціологічною компанією GfK Ukraine за методологію дослідження “Shell Youth Study.
На запитання “Що має найбільше значення для працевлаштування в Україні?” 79% молодих людей вибрали відповідь “знайомства і зв’язки” (відповіді “важливо” та “дуже важливо”). Ще 57% погодилися із твердженням “зв’язки з можновладцями”. Найвища частка відповідей дісталася конструктивному твердженню “спеціальні знання, досвід”, при цьому позицію “рівень освіти” обрало лише 76%. Тобто спеціальні знання і рівень освіти є поняттями, що не збігаються в певної частини опитаних.
44% респондентів підтвердили, що навчальні заклади в Україні погано відповідають потребам сучасного ринку праці. З протилежним погодилися лише 33%. Загалом 56% опитаних категорично незадоволені якістю освіти.
Дослідження виявило і низку феноменів, що в цілому відомі нам із повсякденного досвіду, але тепер увиразнився масштаб ситуації. Ось кілька цифр, що видалися прикметними для мене: 37% опитаних вказало, що найбільш їх непокоїть корупція. І це більше, ніж ризик фізичного насильства (20%), серйозної хвороби (34%) та війни (36%). Водночас лише 29% вважають, що отримання хабаря ніколи не може бути виправдано. І це менше, ніж кількість тих, хто категоричне не готовий виправдати гомосексуальність, таких 44%.
Чи не найчастіше молодь стискається з корупцією в системі освіти. Так, 62% респондентів вважають, що оцінки купуються, особливо у ВНЗ. Частина учасників фокус-груп заявила, що корупція є добровільною. І тут хабар виступає не лише як традиційний спосіб, власне, “порєшать проблеми”, але і як синдром дефіциту персональної ціннісної позиції і проявом конформізму – у тому числі по відношенню до батьків. Точніше кажучи, тут маємо справу із цінностями безпеки і самозбереження, що нерідко залишаються неусвідомленими.
Фото: Центр “Нова Європа”
Але звідки в теперішніх студентів нехіть до того, що називається процесом навчання, а головне – обстоювання результатів своїх інтелектуальних зусиль (адже хабар у ВНЗ – це ще і прояв остраху до прямого інтелектуального контакту із викладачем, або й сумнів у його неупередженості)? Усі сьогоднішні студенти “беруться” із вчорашніх школярів.
Одна з гіпотез, яка в цілому потребує перевірки, але підтверджується сотнями персональних історій: це є наслідок шкільної системи оцінювання. І до певної міри наслідок надуживання оцінками як інструментами контролю з боку педагогів.
Щоби збагнути, які саме психологічні механізми тут задіяно, варто пригадати два резонансних експерименти з історії психології. Один з них провів 1961 року психолог із Єльського університету Стенлі Мілґремом. Метою було протестувати готовність учасників підкорятись “керівнику”, силі його статусу і авторитету та виконувати накази, навіть якщо їхня совість протестує.
За задумом, Експериментатор вимагав від “вчителя” давати “учневі” прості завдання на запам’ятовування і при кожній помилці “учня” натискати на кнопку, нібито караючи “учня” ударом струму (насправді актор, що грав “учня”, тільки вдавав, що отримує удари). Почавши з 15 вольт, “вчитель” з кожною новою помилкою повинен був збільшувати напругу на 15 вольт аж до 450-ти.
Результати експерименту вражають. В одній серії дослідів основного варіанту експерименту 26 досліджуваних з 40 замість того, щоб змилосердитися над потерпілим, продовжували збільшувати напругу (до 450 В) до тих пір, поки дослідник не віддавав розпорядження закінчити експеримент.
Лише п’ятеро піддослідних (12,5%) зупинилися на напрузі в 300 В, коли в постраждалого з’явилися перші ознаки невдоволення (стукіт у стіну) і відповіді перестали надходити. Ще четверо (10%) зупинилися на напрузі 315 В, коли постраждалий вдруге стукав у стіну, не даючи відповіді. Двоє (5%) відмовилися продовжувати на рівні 330 В, коли від постраждалого перестали надходити як відповіді, так і стуки. По одній людині – на трьох наступних рівнях (345 В, 360 В і 375 В).
Педагоги в школі теж нерідко схильні нехтувати базовими потребами (як-от потреба в безпеці, розумінні, визнанні зусиль, прийнятті, підтримці тощо) учнів на користь “об’єктивності”. Але реальний учитель, як людина, що грала відповідну роль в експерименті Мілґрема, теж натомість перебуває під тиском процедур формальної освіти. Дамоклівим мечем над педагогами, учнями та батьками нависає ЗНО, що є грою нервів і змаганням у способах контролю – як і намаганням їх обійти.
Процедура проведення ЗНО, огляд допущених учасників з допомогою металошукачів спонукають згадати інший психологічний експеримент, відомий як Стенфордський тюремний експеримент (1971 рік). Американський психолог Філіп Зімбардо поставив за мету дослідити, як впливає обмеження свободи та тюремне оточення на психіку людини, а також як впливає нав’язана людині соціальна роль на її поведінку.
Добровольці грали ролі в’язнів та охоронців в імпровізованій в’язниці, облаштованій у корпусі кафедри психології. Учасники швидко адаптувалися до своїх ролей. Ніхто не сподівався, проте почали виникати по-справжньому небезпечні ситуації.
Перед початком дослідження Зімбардо закликав “охоронців” взяти повну владу у свої руки і змусити “в’язнів” відчувати страх і безсилля. У перший день експерименту “ув’язненим” зачитали перелік правил. Наприклад, звертатися одне до одного лише за номерами, до “охоронця” – лише “пане наглядач”, перебувати в туалеті не більше п’яти хвилин. Останній пункт був таким: “Відмова виконувати будь-яке з вищезазначених правил може призвести до покарання”.
З висновками Зімбарго про те, що ситуація впливає на поведінку людини більше, ніж характерні риси її особистості, можна не погодитися, адже не хочеться визнавати себе жертвою тієї чи іншої системи. А от вплив культури управління, притаманної вертикально-інтегрованим, “монорозумним” системам, навряд чи можна заперечити.
У сучасних школах, звісно, не застосовують ані струм, ані перевірені багатьма поколіннями різки чи карцер. Але нагадаю, що дисциплінарне стримування або пригнічення природних і не завжди висловлених потреб людини (особливо дитини, яка в силу психофізіологічних особливостей вимушена витрачати значно більше енергії на самоконтроль через несформованість префронтальної кори мозку) теж є різновидом насильства, яке отримало назву психологічного насильства.
Фото: автор – Smile19, Depositphotos
Психолог і бізнес-консультант Вікторія Горбунова у своєму тексті на порталі “Нова українська школа” наводить дослідження, проведене Моллі Галовей, Джерушею Коннер та Денісом Попом у Стенфордському університеті (дані оприлюднено 2013 року). Йдеться про те, що діти, які проводять забагато (2 години на добу і більше) часу над виконанням домашніх завдань, переживають дистрес, мають серйозні проблеми з фізичним здоров’ям та стосунками.
Як свідчать результати пілотного моніторингу стану освіти у сфері прав людини та дотримання принципів прав людини в навчально-виховному процесі в школах, проведеного Українською Гельсінською спілкою з прав людини, 22% опитаних школярів стверджують, що вчителі періодично принижують учнів перед усім класом. Приводом часто стають нерозв’язане домашнє завдання, неправильна відповідь на уроці тощо.
В експерименті Мілґрема є такий симтоматичний епізод: якщо “вчитель” казав, що “учень” явно хоче зупинити експеримент, експериментатор відповідав: “Чи подобається це учню, чи ні, ви повинні продовжувати, поки він не вивчить усі пари слів правильно, тому, будь ласка, продовжуйте”.
Роль “експериментатора” в кожному подібному епізоді грають як батьки, адміністрація школи, чиновники від освіти, а іноді й просто “досвідченіші” колеги. За певних обставин усі вони можуть зіграти й роль “охоронців в’язниці”. Та й школа, особливо там, де дітей не випускають на перервах на вулицю, вчителів вітають вставанням і де потрібно всидіти 45 хвилин, майже не рухаючись, дуже часто виглядає як режимний заклад.
Чи не має тут загущення фарб?
Ось, приміром, дивлюся фейсбук-звіти з проведення в школах Дня гідності або навіть днів фінансової грамотності, де на світлинах бачу вишикуваних в рядочки дітей, які натужно тримають свічки, плакати чи із застиглим виразом обличчя повторюють завчені фрази. І мені чому пригадуються радянські часи, коли батьки малим брали мене на першотравневі й листопадові демонстрації. Або кадри із Північної Кореї.
Так, це теж про цінності, але про цінності покори і/або конформізму, про бажання не накликати на себе гнів Великого Брата, чи Експериментатора, про інструменти індоктринації, якими цінності заштовхуються в голови та інші органи раз і назавжди, ламаючи внутрішні механізми ціннісної регуляції.
Уявіть себе в ролі учня, якому охоронець чи екзаменатор беруться розповідати про цінності. Якими будуть ефект і ваша реакція? Не впевнений, що позитивні. Виступити чи ні в одній із цих ролей – це особистий вибір кожного. Але якщо ми, освітяни, хочемо, щоби в шкільний період у молодих людей відбувся позитивний досвід знайомства з цінностями, варто, передовсім, усім подбати про вже згадане середовище, в якому висловлення суб’єктивних думок вітається, де можна сміливо повернутися до інших людей своєю вразливою стороною.
Другий висновок: оскільки цінності виростають зі ступеня усвідомлення і задоволення власних потреб, вони, природно, можуть істотно відрізнятися в різних людей. Але попри те і учням, і вчителям варто вчитися озвучувати, з якої ціннісної позиції вони ведуть мову. Так, це вимагає від вчителя розвинутого емоційного інтелекту і навичок ненасильницького спілкування.
На інституційному рівні Нова українська школа означає: новий держстандарт оцінки результатів навчання, свіжі підходи до формування програм, оновлення навчального середовища і технічне переоснащення класів. Це копітка робота, що потребуватиме регулярних систематичних зусиль.
Проте значно складнішим завданням буде зміна звичок і стереотипів людей, вихованих у системі з дуже низькою чутливістю до прав людини та людської гідності. Адже останнє вимагатиме не просто регулярних зусиль, але додаткових ресурсів волі й спалаху мотивації. Метафорично висловлюючись – тут потрібен квантовий стрибок, подібний до того, які здійснює субатомна частка, яка черпає енергію з майбутнього, проходячи бар’єр.
Фото: автор – beachboyx10, Depositphotos
Однією із ключових звичок є вміння слухати та розуміти, озвучувати свої потреби й брати до уваги потреби своїх візаві – це те, що в основі культури емпатії.
До речі, це зовсім не означає, що проявляти емпатію, означає бути м’яким, пухнастим і беззубим. Вміння чітко виставити кордони й говорити про свої потреби і правила – ось що насправді допомагає педагогу зберегти психологічний баланс, не скотися в істерію і бути переконливим. Під час роботи з підлітками до цього додається ще й майстерність каналізувати природні прояви агресії учнів так, щоби вони не уразили інших.
Це дуже непросто, але оволодіння цією майстерністю дає вчителю впевненість за межами школи й навіть певний привілей. Отже, гра вартує свічок. Тим паче, що і тренінгів з емоційного інтелекту стає дедалі більше. Важливо лише включити критичне мислення і відсіяти ті, що профанують тему.
Такі речі як емоційний інтелект чи повага до прав людини регулюються не лише нормативними приписами, але здебільшого взаємною згодою людей. Для цього потрібно виробити непросту, але корисну звичку міжособистісного діалогу. Для цього іноді достатньо 5-10 хвилин.
Складність у тому, що спершу слід переключатися із швидких, здебільшого реактивних оцінкових суджень, у більш повільний режим спостережень (уявіть, що переоглядаєте кадри з відеокамери). Далі важливо почати мову від себе, знайти слова, щоби й точно висловлювати почуття, і відверто озвучити потребу, яка за ними стоїть.
Фото: автор – nupix, Depositphotos
Навіть за найкращих можливостей поширення нових звичок у масштабах соціуму займе багато років. Проте рамку, своєрідний протокол відносин освітнього процесу, можна створити шляхом управлінського рішення. Якщо це відбудеться, тоді трансформація школи стане початком оздоровлення суспільства. Але для цього цінності в школі мають перетворитися із бастіонів глухої оборони в систему навігації для освоєння незвіданого.